День Скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні
22 червня 1941-го: героїзм і реальність
К сожаленью, в наши дни не только ложь, но и простая правда
нуждается в солидных подтверждениях и доводах.
Иосиф Бродский
Не підлягає сумніву, що ця дата багато змінила в історії СРСР. Як неспростовним є і те, що перемога СРСР над нацистською Німеччиною починалася з інфернальних поразок 1941-го року. Хоч і дозована, але правда про це пробивалася на сторінки різножанрових видань ще за комуністичних часів, а особливо в період горбачовської «перебудови». Поступово стало зрозуміло, скільки взагалі неправди накопичено навколо радянсько-нацистської війни 1941-1945 років.
Насамперед про початок війни. Будь-який «класичний» радянський підручник подавав інформацію про раптовий, «без оголошення війни», напад Німеччини на СРСР. Тим часом війну таки було оголошено. 22 червня 1941 року посол Німеччини у Москві фон дер Шуленбург рано-вранці передав В. Молотову документ про оголошення війни – «Ноту міністерства закордонних справ Німеччини радянському уряду». Такий самий документ було передано Й. фон Ріббентропом послу СРСР у Берліні. Того ж дня В. Молотов звернувся по радіо до народу і сказав: «Німецький уряд вирішив виступити війною проти СРСР у зв’язку із зосередженням частин Червоної Армії біля східного німецького кордону».
Нас вчили, що з початком війни розпочалося здійснення мобілізаційних заходів. Ресурси України вивозилися на Схід, в Росію і райони Середньої Азії. За умов наступу німецьких військ ЦК ВКП (б) і радянський уряд дали вказівку місцевим органам влади і парторганізаціям знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування заводів, фабрик, колгоспну техніку, реманент, палити збіжжя, сільськогосподарську рослинність. Про це йшлося у директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б) від 29 червня 1941 року, у виступі Сталіна по радіо 3 липня 1941 року, у спеціальній постанові Державного Комітету Оборони від 22 липня 1941 року та в інших документах. Як відомо, у них мовилося про утворення зони «випаленої землі».
Однак і це виявилося лише напівправдою. Наприклад, можна було згадувати про те, що ворогові нічого не залишили, але не можна було згадувати про злочини комуністичного режиму, заподіяні при виконанні й перевиконанні сталінської політики «випаленої землі», коли комуністична влада втікала на схід.
Наприклад, не нацисти, а комуністична влада при евакуації в Запоріжжі висадила у повітря Дніпрогес. І все б нічого, Але про це не знали ні цивільне населення, ні навіть знизу розташовані військові частини. В Дніпропетровську вибухнув хлібокомбінат разом з робітниками. В Одесі при відступі Червоної Армії затопили приморські квартали разом із жителями, а поранених червоноармійців скинули в море разом з санітарними машинами. З Харкова вивезли сотні представників інтелігенції, для того щоб їх спалити в закритому будинку. В Умані живими замуровували людей в льоху. І все це робили не нацисти, а комуністи при відступі.
Напевно, ми вже дожили в Україні до того, що можна писати не лише про злочини та репресії нацистської окупації, а й про злочини комуністичного режиму щодо своїх власних громадян. Люди, які пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпів від обох тоталітарних систем, як гітлерівської, так і сталінської. Ф. Пігідо також був свідком злочинів обох тираній, але, на відміну від інших авторів, в комунізованій Україні він знаходився в обставинах, які дозволяли йому вільно писати як про одні так і про другі страхіття, показувати, що жодна з тираній не мала «переваг».
У вересні німці форсували Дніпро. На армії Південно-Західного фронту насувалася загроза оточення. Однак Сталін наказав утримувати Київ. 15 вересня чотири армії опинилися в «котлі» (це понад 600 тис. червоноармійців, переважна більшість яких здалася у полон). А всього за роки війни у полоні опинилися 5,7 млн. радянських військовослужбовців, доля яких стала трагічною. Хто здавався у полон, був прирівняний до зрадника Батьківщини.
Письменник-фронтовик Віктор Некрасов писав: «Мы знали, кто наш враг, и знали, что он жесток и силен, и не мы, а он позарился на чужие земли. И тот же Ванька тех лет, с красной звездочкой в ушанке, мерз в окопах и шел в атаку, хотя отца его, возможно, и раскулачили, а о том, что три года назад мы сами заграбастали «чужую» Прибалтику, просто забыл, а может, и не знал. Он защищал свою землю».
Рекомендований список літератури
1.Білодід, Ю. Через поразку системи – до перемоги [Текст] / Ю. Білодід // Дві Русі / ред. Л. Івшина. — К., 2005. — С. 308–314.
2.Грицак, Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. [Текст] / Я. Й. Грицак. — К., 2000. — С. 217–226.
3.Магочій, П.-Р. Історія України [Текст] / П.-Р. Магочій. — К., 2007. — С. 535–539.
4.Шаповал, Ю. 22 червня 1941-го: героїзм і реальність [Текст] / Ю. Шаповал // Україна Incognita / ред. Л. Івшина. — К., 2005. — С. 305–311.
Бібліографічні покажчики у вільному доступі в Інтернет:
Друга світова та Велика Вітчизняна війна. До 65-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Бібліографічний покажчик (library.znu.edu.ua)
До 70-ї річниці партизанського руху в Україні у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років». Бібліографічний покажчик (library.znu.edu.ua)
Історичний подвиг народу 65 річниця перемоги у Великій Вітчизняній війні. Бібліографічний покажчик (1962-2009) (library.oseu.edu.ua)
| 
День Скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні