День слов’янської писемності і культури встановлено в Україні Указом Президента України від 24 вересня 2004 року № 1096/2004 «На підтримку ініціативи органів державної влади, Національної академії наук України, громадських і релігійних організацій та враховуючи історичне та просвітницьке значення спадщини слов’янських первоучителів у здобутку національної культури»

 

Виникнення письма має надзвичайно важливе значення в історії будь-якого народу. Це одне з найістотніших знарядь культури, яке в просторі й часі розширює функціонування мови. Проблема виникнення письма у східних слов’ян дуже складна й досі не розв’язана. Протягом багатьох років учених цікавлять такі питання: коли і як народилася слов’янська писемність, слов’янська абетка й чи мали наші предки до цього якісь інші писемні знаки?

Тривалий час побутувала думка, що наша писемність з’явилася лише після хрещення Русі, коли з Візантії та Болгарії прийшли на Русь богослужебні книги. Проте у багатьох місцях, де колись селилися наші пращури, особливо в Північному Причорномор’ї, археологи не раз знаходили на кам’яних плитах, надгробках, амфорах таємничі, незрозумілі знаки. Але питання про існування писемності в ті давні часи залишається відкритим і нині.

Перший історик давньої слов’янської писемності болгарський книжник, учений Чорногорець Храбр, який жив у Х столітті при дворі болгарського царя Симеона, у книзі «Сказання про письмена» розповідає про два етапи розвитку слов’янського письма. Перший — коли слов’яни ще були язичниками, отож читали за допомогою рисок та зарубок. Другий етап — після прийняття християнства, коли вони почали писати римськими й грецькими письменами. Але було це письмо «без обустроєнія», тобто не пристосоване до слов’янської мови.

Так було до тих пір, поки великі просвітителі слов’ян Кирило і Мефодій створили алфавіт.

Існує два різновиди старослов’янських писемних знаків: кирилиця (названа так учнями Кирила на честь свого вчителя) і глаголиця. У науці тривалий час вважалося, що будь-яке письмо у своїй основі являє собою культурне наслідування. Спираючись на це, учені ХІХ–ХХ століття намагалися у такий спосіб вивести глаголицю з якогось ще більш давнього письма: давньоєврейського, готського, рунічного, грузинського... Але всі ці трактування були непереконливими. Обриси літер глаголиці такі своєрідні, що схожості між нею та іншими алфавітами немає. Нарешті вчені змушені були визнати, що глаголиця не схожа на жодне інше письмо й скоріш за все цілком винайдена солуньськими братами Кирилом і Мефодієм, як про це свідчить і древній слов’янський список руської редакції «Похвала святим Кирилу та Мефодію».

Рукописи Х та ХІ століть написані двома різними абетками. Одні написані кирилицею, інші — глаголицею. Але яка з них давніша?

Цілий ряд фактів свідчить про те, що більш давньою абеткою слід вважати глаголицю. Найдавніші пам’ятки (у т.ч. «Київські листки») написані саме глаголицею, до того ж написані більш архаїчною мовою, близькою за фонетичним складом до мови південних слов’ян. На те, що глаголиця більш давня, вказують також палімпсести (рукописи на папірусі, пергаменті, з яких стерто первинний текст, щоб звільнити місце для нових записів). На всіх палімпсестах, що збереглися до наших днів, зіскреблено глаголицю й новий текст написано кирилицею. Немає жодного палімпсеста, написаного навпаки. Найдавніші книги, написані глаголицею, дійшли до нас з ХІ століття. Найстаріша книга на Русі, написана кирилицею, — «Остромирове Євангеліє» — 1057 року. Це Євангеліє зберігається в Санкт-Петербурзі, в бібліотеці Російської Академії наук.

Після смерті Кирила й Мефодія користуватися слов’янською писемною мовою в Моравії було заборонено, а їхніх учнів вигнано до Болгарії.

Болгарія прийняла християнство у 865 році, наприкінці ІХ у Х століттях стала центром слов’янської писемності. Саме з Болгарії було запрошено в кінці Х століття до Київської Русі перших служителів церкви й завезено церковні книги, написані мовою, якою перекладали Кирило та Мефодій. У науковому обігу цю мову називають старослов’янською (раніше називали церковнослов’янською).

Старослов’янська мова мала багато спільного з давньоруською мовою періоду Київської Русі, тому вона була швидко пристосована до передачі на письмі давньоруських звуків. Так, під впливом старослов’янської мови у Київській Русі почала розвиватися давньоруська літературно-писемна мова на кириличній графічній основі. Старослов’янська й давньоруська писемні мови в Київській Русі співіснували, доповнюючи одна одну.

Вони виконували різні функції: старослов’янська вживалася переважно в церковній сфері, давньоруською мовою укладалися державно-юридичні закони (наприклад, «Руська Правда»), велися ділові документи й писалися художні твори («Слово о полку Ігоревім»).

В історії кириличного періоду розрізняють такі періоди: устав, напівустав, скоропис.

Уставне письмо характеризувалося чітким, каліграфічним накресленням літер, кожна з яких писалася окремо, ставилася перпендикулярно до рядка, мала геометричний вигляд. Уставом виконані найстаріші давньоруські рукописи. Одним з найдавніших і найкрасивіших зразків уставного письма є шрифт першої, що збереглася, руської датованої рукописної книги «Остромирове Євангеліє». Цю книгу написав дяк Григорій в 1056–1057 рр. для Остромира, посадника київського князя у Великому Новгороді.

З середини ХІV століття геометричний вигляд літер поступово спрощувався, писалися вони з нахилом, допускалися скорочення слів. Такий тип слів називався напівуставом. З пам’яток, написаних напівуставом на Україні, можна назвати «Пересопницьке Євангеліє» (1556-1561).

Рукописна книга, як відомо, завжди служила наснагою для першодрукарів. Так було й з виданнями Івана Федорова. Вони відтворюють напівустав, що був поширений у рукописних пам’ятках. Шрифт книг, виготовлених Іваном Федоровим, є кращим зразком напівуставного друкарського шрифту.

Третім за часом еволюції письма є скоропис. Але елементи скоропису трапляються з ХІ ст., особливо часто — з другої половини ХІV ст., а в ХV ст. скоропис поступово поширюється і витісняє напівустав. У скорописі букви виокруглені, писалися зв’язно, окремі з них виносилися понад рядком. Розвиток українського скоропису був пов’язаний з діловодством. Зразком українського скоропису є, наприклад, універсал Богдана Хмельницького.

Сучасна українська літературна мова пов’язує свою історію з виданням «Енеїди» Котляревського у 1798 році. Знаменита поема стала першим друкованим твором, написаним живою народною мовою всупереч тогочасній традиції користуватися в писемній практиці книжною українською мовою.

 

Цікаві посилання в Інтернет

 

• Слов’янська писемність у дитячих малюнках // Режим доступу : http://www.library.kherson.ua/vernisaj/pisemnist/bukvy.htm. — Назва з екрана. — (Дата звернення 20.02.2012).
• Махінько А.І. Слов’янська писемність як феномен вітчизняної культури [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://kafhistory.kpi.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=209:32-2&catid=60:32. — Назва з екрана. — (Дата звернення 20.02.2012).
• Свято української мови для учнів старшого шкільного віку // Режим доступу : http://varvaschool1.org.ua/publ/5-1-0-93. — Назва з екрана. — (Дата звернення 20.02.2012).
• «Українська мова – наш скарб». Для дітей молодшого та середнього віку // Режим доступу : http://ukped.com/vihovni-zahodi/1111.html. — Назва з екрана. — (Дата звернення 20.02.2012).

 

Бібліографічні покажчики у вільному доступі в Інтернет

Під знаком Кирила і Мефодія : метод.-бібліогр. матеріали [Електронний ресурс] / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; уклад. Т. М. Грищенко. — Суми, 2011. — 44 с. — Режим доступу : http://ounb.sumy.ua/. — Назва з екрана. — (Дата звернення 20.02.2012).

 

Рекомендована література

1. Рогальова О., Розінко С., Тяжкун Ю. «... Наново літери створили»: усний журнал до Дня слов’янської писемності та культури // Українська мова та література. — 2007. — № 17. — С. 17–20.

2. Рогальова О.Г. День слов’янської писемності та культури // Вивчаємо українську мову та літературу. — 2007. — № 12. — С. 31–34.

4. Захаржевська В.О. Традиції слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія // Бібліотечний вісник. — К., 1993. — № 5/6. — С. 31–35.

5. Різник М.Г. Письмо і шрифт / за ред. В.І. Касіяна. — К., 1978. — 149 с.